Раніше мешканців села Грузького Кіровоградського району забезпечував роботою місцевий колгосп імені Чапаєва. Сьогодні від великого господарства залишились одні руїни та пам’ятник легендарному комдиву в центральному парку.
Не сидять селяни без діла й тепер, але жити стає дедалі важче. З 1100 чоловік населення 700 – пенсіонери. Люди середнього віку самостійно фермерують і займаються дрібним підприємництвом, молодь тікає в місто або спивається. А найменші проводять дитинство в ув’язненні билець старого манежу.
ДЕ БУВ САД - ЗЕРНОСКЛАД
Свого часу колгосп забезпечував дошкільний заклад усім необхідним. У 1999 році садочок перейшов у спадок сільраді. Будівля упала в око місцевому підприємцю - і місцева влада йому не відмовила. Дітей разом з ліжечками виселили, а приміщення перетворили… на зерновий склад! «Комора» проіснувала кілька років і закрилася. Сумнівне рішення тодішніх керманичів на користь бізнес-структур створило додаткову проблему – 80 дітей до шестирічного віку сидять вдома.
- Моєму сину чотири з половиною роки, – розповідає місцева жителька Олена. - Виховую його сама. Закінчувала технікум статистики, працювала спочатку в місті, а потім у селі. Брала малого з собою, та він такий непосидючий, що працювати було неможливо. До того ж дитині необхідне дошкільне навчання. І вже місяць я кожного ранку автобусом везу сина до міста в дитячий садок. А увечері забираю його. Зрештою, залишилось півтора року потерпіти, й син піде до школи. А в інших батьків усі клопоти ще попереду.
Не всі мають змогу возити кожен день дитину до міста й назад – недешевий привілей. У вересні цього року терпець мешканцям села урвався. Під сільрадою організували акцію протесту з вимогою вирішити питання з дитячим садочком.
СОБІ – ЩО ЗАЛИШИТЬСЯ
Декого виручають дідусі й бабусі. Юрій та Марія Кондратенки з онукою не розлучаються.
- У свій час працювали з жінкою у колгоспі, - каже господар. - Потім влаштувався на заправку в місті. Нещодавно її закрили, і тепер удвох доглядаємо домашнє господарство. А мала щебетуха нас звеселяє.
- Без домашнього приробітку в селі не прожити, – доповнює Марія Іванівна. – У дев’ять років я стала круглою сиротою, і про тяжку працю знаю з власного досвіду: 30 років життя віддала роботі в колгоспі. Працювала з п’ятої ранку й до восьмої вечора по півроку, без вихідних.
Крутяться Кондратенки, як і 30 років тому, з ранку до ночі. Три корови, четверо телят, кілька поросят і домашня птиця вимагають пильної уваги й догляду. А четверо дітей – батьківської підтримки. Двоє навчаються в Олександрії та Кіровограді – торби щотижня готуй, мамо. А старша донька нещодавно ще й онуку подарувала. Марія Іванівна продає молоко по шість гривень на Новенському ринку, а чоловік займається поросятами й телятами. Крім ненормованого робочого графіку, доводиться зі шкіри вилазити, аби худобі корми заготовити. Сіна потрібно щонайменше 15 причепів. Траву косять на своєму й сусідських берегах. Якщо не вистачає – докупляють. Один причіп вміщує близько 400 кілограмів і коштує 300 гривень. А ще ж потрібні дерть, макуха (50 гривень кілограм), жом (150 гривень). Комбікорм видають разом із пайовим зерном, але того мало.
– У нас чотири паї: коли чоловікові батьки померли, ми переоформили їхню землю на себе за п’ять тисяч гривень, - розповідає Марія Іванівна. – Коли господарство розширилося, воно стало вимагати більших ресурсів. Зерна, що одержуємо на паї, вже не вистачає. З виторгу перш за все купуємо корми. А собі – що залишиться. Ось так і живемо.
РОБОТА – ЯК ПОДАРУНОК
Приватний підприємець В’ячеслав Кашлатий займається овочівництвом. Декотрі односельчани мають там роботу. Наприклад, мама Олени заробляє близько двох тисяч гривень при зручному графіку роботи – добу працюєш, дві відпочиваєш. А вантажники на овочевій базі і по чотири тисячі отримують, якщо здоров’я дозволяє. Ще в селі є декілька великих землевласників, але ніхто не сподівається від них гідних умов та оплати своєї праці. Так що Кашлатий для безробітних місцевих жителів як Дід Мороз, а вакансії – як подарунки під ялинку.
ПРОСТО «Б»
Колись велика сільська аптека тепер займає невеличке приміщення в лікарні. Саму лікарню перетворили на амбулаторію з фельдшером і медсестрою. Є в Грузькому і «станція швидкої допомоги»: стоїть під відкритим небом одинока карета. «Швидкий» автомобіль поспішає на допомогу, якщо пацієнт забезпечить пальним. Перед виїздом хворого питають, чи оплатить він п’ять літрів бензину. Якщо відповідь позитивна, то й шанси на виживання зростають. Коли дорога далека, а пацієнт на зворотній шлях грошей не витягує, доводиться водієві за рахунок власної мінімалки хворих возити.
Зліва від сільради височіє місцевий Будинок культури, про який селяни кажуть, що з нього зосталося одне «Б». І дійсно, на фасаді залишилася лише ця єдина літера. До 2015 року обіцяють відремонтувати покрівлю. У селі сподіваються, що до того часу стіни не впадуть.
КАЛЮЖІ Й ПІСОЧНИЦІ
Після акції протесту сільську громаду запевнили, що дошкільний навчальний заклад відкриють на базі місцевої школи. Кілька десятків тисяч виділено із сільського бюджету, суттєву допомогу надало господарство «Саторі С». У цілому ж проект розрахований на кількасот тисяч гривень. До першого вересня мають намір облаштувати частину кімнат, у яких і відкриється дитсадок. До повного завершення робіт він працюватиме неповний робочий день – чотири години. Доведеться обійтися й без сучасного ігрового майданчика. Та на перших порах хоча б пісочницю, треба гадати, дітям облаштують. Селяни сподіваються, що справа буде доведена до кінця, і діти матимуть затишний дитсадочок.
Адже навіть при цілковитій розрусі надія на майбутнє покладається на тих, хто ще не втратив віру в чудеса й може реалізувати плани своїх батьків. |