ПРО БОЙЧЕНКА І ЧИТАЧІВ - НАЧИСТОТУ

17 Фев, 2011 21:06

Помиляються ті, хто думає, що в бібліотеках працюють похмурі люди в окулярах, а читачами є лише студенти й професори. Для працівників дитячо-юнацької бібліотеки ім. Бойченка кожен робочий день видається яскравим.

Будні книгозбірні напов нені незабутніми враженнями. Той, хто загляне глибше, знайде надзвичайно цікавий світ і, можливо, залишиться в ньому назавжди. Дуже багато інтелігентних та освічених людей, талановитих і дивакуватих, але завжди бажаних і дорогих пройшли крізь читальні зали бібліотеки Бойченка, збагатилися духом пізнання і запалюють ним інших.

ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ ЗНИКЛИ ОПІВДНІ. І ВІЧНИЙ ЇМ ПОКЛИК!

Літературний клуб «Ліра» в бібліотеці став першою сходинкою на Парнас для багатьох читачів. Наприклад, талановита поетеса Ніна Рибальченко, яка сьогодні вчителює в одній із Вільшанських шкіл. Олександра Ленченко, завідувачка відділу, згадує, як юна Ніна бігала до неї на абонемент і жалілася на те, що отримала двійку. А Віталій Корнєєв, який 15 років тому був старостою літературного клубу, сьогодні викладає в Київському університеті журналістики.
- Років 10 тому до нас прийшов такий собі Назарій Назаров, – згадує Олександра Федорівна. – Його привела мама й показала нам вірші Назарчика. Я тоді їх прочитала і сказала: «З цього хлопця виросте новий Василь Симоненко». Пізніше в нього вийшла збірка «Втеча з Вавилону», він перемагав у різних поетичних конкурсах, а сьогодні навчається в Київському університеті імені Шевченка. Олександра Федорівна пам’ятає, як кілька років тому, під вечір, коли дітей за цілий день через абонемент пройшло чоловік двісті, в неї запитали книгу Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Але вона, будучи дуже втомленою, не розчула й відповіла: «Тени исчезают в полдень» в нас немає, але є «Вечный зов» все того ж Анатолія Іванова». «Ото реготу було!» Ще п’ять років тому, пригадують бібліотекарі, до них приходило значно більше дітей, ніж сьогодні. Кількість читачів з роками мало змінюється, а от кількість відвідувань – дуже сильно. Молодь вбиває в Інтернеті весь вільний час, і займається аж ніяк не читанням.

А ТЕПЕР Я ВАМ ПОКАЖУ!

В Бойченка працює багато симпатичних дівчат, тому часто вони стають об’єктом залицянь та обожнювань читачів. Наприклад, працівниця бібліотеки Олена Кісільова вийшла заміж за читача бібліотеки, родина вже вдруге чекає поповнення. Тетяні Рєзнік неодноразово пропонували руку й серце взамін… на книжкову заборгованість. Пригадують дівчата й кумедний випадок, пов'язаний з одним із відвідувачів. Одного разу біля туалету зібралася велика черга, яка не посувалася хвилин п'ятнадцять. І ось звідти вийшов хлопець, а за ним… дівчина! Побачивши здивовані, а, подекуди, й налякані погляди, хлопець звернувся до своєї супутниці з такими словами: «А тепер я покажу вам наступну світлину цієї чудової бібліотеки».

КУ-КУ, ТУТ ХТОСЬ Є?

- Кілька років тому до нас записалася одна жіночка, – згадує головна бібліотекарка відділу абонементу Тетяна Дащенко. – Я їй говорю: «Дайте, будь ласка, паспорт, щоб ми перевірили вашу прописку». А вона стоїть і з сорому очі опускає, говорить, що паспорта в неї немає. Натомість дістала листочок жовтого кольору й каже: “Я біженка з Вірменії і мені ще досі не дали паспорт”. Хоча в Україні вона проживала вже 16 років, народила тут сина, якому вже було 13 років, і він мав українське громадянство. «Так і живу без прописки. На роботу як брали – повірили на слово».
- І ми повірили на слово, – зізнається Тетяна Юріївна. – Софія Унанівна дуже вихована й інтелігентна, має вищу економічну освіту. Бере книги і своєму сину, до речі, твори класиків українською мовою. А сама розмовляє українською з вірменським акцентом. Вона й до сьогодні є нашою читачкою. Дивно, що через паперову тяганину ця жінка ще й досі паспорт не отримала, хоча цілком заслуговує бути повноправним громадянином України.
- А то ще був такий випадок, – продовжує пані Тетяна. – Я тоді ще тільки почала працювати в бібліотеці. В обідню пору зайшов до нас на абонемент хвацький офіцер: у формі, з вусами. Словом, гарний чоловік. Проходить повз мене, не привітавшись, і спокійно прямує до книгосховища. Відкриває там двері й питає: «Ку-ку, хтось на роботі є в цій бібліотеці?». Я сиджу за кафедрою, перелякана, й ледь вимовляю: «Так, є. Я тут». Він потихеньку підійшов до мене й голосно говорить: «Нічого собі, бібліотекарі з’явилися! І що, ще й досі, в наш час, бібліотекарів штампують?» Чоловік ніколи не бачив, щоб в бібліотеках працювала молодь.

ВЕТЕРАН-ТАЛІСМАН

Є в історії бібліотеки унікальна й дорога всім працівникам постать. Це – Валентин Вікторович Тарадаш, ветеран Великої Вітчизняної війни і найповажніший читач бібліотеки Бойченка. Він постійно говорить: «Дівчата, я тут з самого першого дня». І дійсно, майже щодня, починаючи з 1979 року, Валентин Вікторович відвідує бібліотеку. Зважаючи на свій вік, він дуже повільно пересувається, але в приміщенні бібліотеки перевтілюється в молодого парубка й завзято перебирає всі книги абонементу! Ті, які сподобалися, складає в купи біля кожного стелажа, а потім переносить на диван і обкладається там ними. Цікавиться Валентин Вікторович книгами всіх жанрів і тематик. Чи то «Українська ділова мова», чи підручник з астрономії – він, нервово гортаючи сторінки, коментує: «Ну що це таке друкують? Раніше не таке друкували!» Хоча якщо під час пошуків натрапляє на літературу воєнної тематики, то спокійно сідає й читає до самого вечора. В «гостях» він перебуває годин шість-сім, майже повний робочий день. До речі, останні тижні Валентин Вікторович не заходив. Мабуть, усе прочитав і шукає нових вражень. Але пропадає він уже не вперше, перед зникненням говорячи: «Вже все передивився, немає у вас чого читати». А через деякий час знову приходив зі словами: «Що новенького?»

НЕ ПРОСТО ВІДПОЧИНОК

- Часто діти приходять чи приїздять до нас із сіл, – каже Світлана Ткаченко, також головна бібліотекарка відділу абонементу. – Спочатку трохи розгублені, адже не звикли до великих читальних залів. Коли їм пропонують підійти до кафедри, то вони заходять прямо до місця бібліотекаря і віддано дивляться в очі. А коли ми говоримо, що зараз принесемо потрібну книгу із книгосховища, то йдуть слідом за нами. В тому році був один цікавий випадок. Студентка-першокурсниця педуніверситету кілька днів кружляла навколо бібліотеки, соромлячись до нас зайти. Згодом прийшла зі своєю бабусею, яка ледь пересувалася. Старенька відразу діловито попрохала нас записати до бібліотеки її внучку, виклавши свої документи на стіл. На запитання, чому ж сама не заходила, дівчина зніяковіло відповіла: «Я дуже боялася». Після короткого пояснення, як користуватися книгами з бібліофонду, бабуся запевнила нас: «Ну, тепер знатиму! Буду онуку контролювати!» А то якось прийшла жінка, яка, незрозуміло чому, дуже хвилювалася. Вона постійно повторювала: «Я так нервую, я так хвилююся». Після недовгої розмови вона заспокоїлася й сказала: «У вас тут так затишно й комфортно. Хочеться просто сидіти й відпочивати». До нас багато хто приходить просто поговорити, поділитися своїми проблемами й радощами. Пенсіонери люблять подискутувати на політичні, економічні та гострі соціальні теми. Ого, тут такі дискусії виникають! А молодь спілкується на свої теми. Люди відчувають, що бібліотека – це не просто полігон для читання книг, а місце, де душа й тіло можуть відпочити.

Автор: Юрій КіяшкоАрхив / Людина. Суспільство