Сьогодні я зрадила чоловікові. Ніяк не вкладається в голові. А доведеться з цим якось жити. Як?
Саме слово «зрада» мені чомусь завжди асоціювалося з романом «Молода гвардія», що його прочитала колись на уроках шкільної дисципліни «російська література». Я – й досі правильна піонерка, відмінниця та спортсменка – повертаюся з роботи розгублена і приголомшена. Я зневажаю зрадників. З дитинства. Ненавиджу. І ось – я зрадниця.
Я заходжу в двір із думкою, що ось – зараз увійду в кімнату, чоловік про все одразу здогадається і вб’є мене. І правильно зробить… Не вбив. І не здогадався. Зовні в мені, мабуть, нічого не змінилося. Повечерявши, ми звично п’ємо чай, обмінюємося враженнями, накопиченими за день. Я намагаюся уважно слухати його розповідь, а сама думаю, скільки разів і з ким зраджував мене оце він – чоловік? Адже ж зраджував? Та мабуть, що так. Він у мене мужчина видний. І вмовити може будь-кого. Жіночки на нього раз-у-раз задивляються... А якщо не зраджував? Жодного разу за двадцять років? Знати б напевне.
І що? Це стало б мені виправданням? Та я сто виправдань собі знайду! Коли він востаннє дарував мені квіти? А коли комплімент хоч якийсь сказав? Та ми кохалися востаннє місяць тому! Звично і не дуже пристрасно. До того ж хіба то зрада? Так, хвилинне божевілля.
Насправді я того не шукала. Вважала зайвим витрачанням часу та енергії. Ну не вмію я брехати! І не хочу. Я хворію, якщо сварюся з собою. Я люблю бути правильною піонеркою. Я кохаю свого чоловіка. Так, звично. Без надриву, без зайвої пристрасті. Рівно. Але мені насправді зайва ота пристрасть. Я її боюся. Мені добре й затишно отак – без надриву. Що зі мною сьогодні сталось? Чому я кинулася в обійми до майже незнайомого мужчини? Що мені тепер із цим робити? Це і є криза віку?
Так, я знала, що це станеться. Відколи його побачила – знала. Буває, хоч і нечасто, така ось приреченість на щось чи на когось. Можна втікати, уникати – марно. І ось це сталося. І небо не впало на землю, як я чекала. І світ не вибухнув усіма фарбами. Не заблищав. Нічого не відбулося такого, заради чого варто було! Чомусь тепер аж згадала однокласницю, яка ще в школі жадібно вгризалась у всі заборонені плоди й навіть примудрилася якось зі злості «зрадити» свого кавалера. А потому плакала, уткнувши голову мені в плече, й приказувала: «Вони однакові! Вони нічим не відрізняються!» Можна було б заперечити їй тепер із висоти життєвого досвіду, але... У чомусь вона мала рацію. Усі, кого не кохаєш, – однакові.
А виправданням мені могло бути лиш почуття. Якби я кохала оцього, з ким зрадила. Тоді я себе зрозуміла б. Та я його не кохаю. Він мене заворожив, розбудив у мені якісь дикі бажання, що їх сховала від себе самої – ото й усього. Десь у глибині душі я хотіла прокинутись. Але насправді одного бажання мало. Усі бажання без почуття тваринні й примітивні. Тому я розчарована і зла. Для нього це теж не стало одкровенням чи благословенням небес. Так, зайва зірочка на фюзеляжі. І навіщо було?
Спочатку плачу за отак розміняною на дрібні копійки своєю правильністю. А потім заспокоююсь. Не можна завжди бути відмінницею. Так, ніхто тепер не дасть мені медаль «За 20 років бездоганної вірності». Я – така ж, як усі, здатна на дивні й нелогічні вчинки. І навряд чи з приводу цього маю видерти собі все волосся. Крапка. Забороняю собі думати про те, що той хвилинний порив пристрасті міг зруйнувати усе життя.
Пора спати. Добре, що чоловік нічого не помітив. А я тепер точно знаю, що не хочу повторення.
Тетяна, м. Світловодськ. |